вірші

Старі будинки знають так багато,
немов філософи в коронах сивини.
Оновлені, вони стрічають свято.
Не так скептично дивляться вони.

Ми все марнотнішими робимось з роками.
Що доганяємо? Навіщо? І кого?
Я зупиняюсь. Говорю з віками.
І голосу не впізнаю свого.

Бо я хвилююсь. Бо з життів минулих
я пам'ятаю хміль терпкий села.
Нічого не згубила, не забула –
я просто в цьому місті не жила.

І ось мені задихав ув обличчя
старий, але оновлений, фасад.
Мов фоліант, листки гортати кличе,
шепоче: сад...колись отут був сад...

І коні запрягалися в карети,
вбранням своїм стежки мели жінки...
...О, час минулий, мій спокійний, де ти?
Віки, – кричить, – між нами вже. Віки...