вірші

Ще сніг крупить, леліючи надію.
Дивуюсь: я йому іще радію.
Дивуюсь, що я ще радіти вмію.
Надіюсь, що теплом своїм зігрію
чиюсь стражденну вимучену душу...
Але в якій пітьмі шукати мушу,
її, що причаїлась в холоднечі
і безнадії, схожої на втечу.
На втечу, що  й сама уже не схожа
на вихід, про який ти мовиш, Боже.
Не схожа на любов. На віщо ж схожа?
На гріх, що подолати я спроможна.
Від світу втеча – гріх. І гріх – від себе.
Втікай від світу і дивись на небо.
Там Космос вічний. Там життя нуртує.
Там Вищий Розум кожного вартує.
І звідти все, що є дороговказом.
І муки, й щастя – все приходить разом.
А я люблю життя. Й себе у ньому.
Долаю прірви і беру підйоми.
Благословен будь, світе! Адже бачу,
що я багато так для тебе значу.
Багато, як для матері дитина,
що бажана і в найгіркішу днину.