вірші

Рвонуло вгору, мов стрімка лоза.
Приспало все – і заповіді, й совість.
Ніхто мені нічого не казав –
сама придумала собі трагічну повість.

Нестерпно було жити в самоті.
Не плотськи, не по-бабськи, а духовно.
І дії, й вчинки, і слова не ті.
І я тоді придумала гріховне.

Сама не знаю, як його назвать –
бажання виру, висоти, польоту?
Не знаю навіть, що про це сказать,
який маршрут показувать пілоту?

Якщо й не мала спокою, але
я мала рівні, без надриву, будні.
Таке сіреньке щастячко мале,
в якому й землетруси не розбудять.

І ось рвонуло. Й спокою нема.
Тремтячі руки й ріки сліз натомість.
Все гірко й гидко. Й ницо. Та дарма.
Це ж я сама придумала цю повість.