вірші

Розгін беру на чорній-чорній смузі.
Я думала чомусь, що ми вже друзі –
біда однакова сама єднала нас.
Але розчаруваннями щораз
мені втішатися в своїх думках судилось.
Чи щось наснилось?
Буття завжди з подобою лжеця.
Розгадувать – то справа мудреця.
Поет завжди обманюватись радий.
За дружбу мати гру, за вірність – зраду.
Я теж не стану й трохи розумніша.
Що найстрашніше.
Не те, щоб вже ілюзії страшні, –
отруйні квіти теж є запашні, –
та, відкриваючи комусь назустріч душу,
щораз на досвід озиратись мушу,
як в лісі озираються довкола.
Клянусь: ніколи!
Клянусь щораз, що душу не відкрию,
лице сльозами перед кимсь не вмию,
віддамсь на волю й похіть чорторию,
в розчаруванні стихну й скам'янію,
зітру на порох віру і надію...
Але не вмію!