вірші

Розбита пастками дилем,
дрібничками щаслива зрідка,
примхливим березневим днем
була собі самотня жінка.
Уранці тиша і мороз,
під полудень – яскраве сонце, –
сором'язливий лик мімоз
ласкаво гладить крізь віконце.
А потім раптом піде сніг,
вона згада свої обжинки,
химерне плетиво доріг,
що випали на долю жінки.
І заважатиме вікно
під сніг підставити обличчя,
і скло шорстке, немов сукно,
сніжинку в німоту покличе.
Вони зависнуть, мов хаос,
неначе й тут вже невідомість.
Вона сидить. Можливо, хтось
колись приспав її свідомість.
Інакше не дістали б так
ані дилеми, ані втома.
Від їх розбою і атак
вона б сховалась хоч удома.
А так все тіло обплела
і випила її байдужість.
Примхливим днем вона була,
але примхливилась не дуже.
Здавалось, ходить манекен,
якому хтось чутливу душу
знайшов на згарищах Микен
і щось в конструкціях порушив.
Коли радіє – сльози ллє.
І кам'яна стає від горя.
І ні Шекспір, ані Мольєр
не змалювали б її ролі.
...Вже скоро вечір. Сніг минув.
Зіпхнула сонце вбік похмурість.
Чи щастя зна свою вину –
печаль сприймати, наче дурість?