вірші

Ріка, що не приймає кораблі,
розводить очерет і тче латаття,
в лілеї жовті прикрашає плаття, –
тече собі спокійно по землі.
Чудуєшся: ну як же можна так –
отут тече, а поруч не тектиме.
І поговориш тихо із святими,
і вигадаєш зоряний літак,
і полетиш – нащо ж тоді уява?
Зустрінеш Бога в Космосі й тоді
усі свої питання по воді
йому поставиш і черкнеш об'яву,
що таємницю річечки малої
вже добре знаєш, бо із перших вуст.
Береш з полиці книгу, бачиш – Пруст,
до мудрости докопуєш земної.
Яких тобі ще треба берегів?
Яких тобі іще потрібно далей?
Боги і ті взувачку поскидали,
втікаючи колись від ворогів.
І білий одяг, й білі сандалети –
лишилась незасмагла голизна.
І чи були в них крила, хто там зна,
але втекли на небо, а не в Лету.
Порозумілись з Богом головним.
Все віддали йому – любов і владу.
Нічого там не просять і не крадуть,
задовольняючись з відпущеного ним.
А ми отут? Не змиримось ніяк,
що є Хтось вищий і розводим чвари.
Де б не були – при владі чи на нарах, –
на горобців ми схожі забіяк.
Все чубимось, під себе гребемо.
Ми здатні й дні перетворити в ночі.
Та буде так, як в небі Хтось захоче.
...Творімо музику. Почнімо: ключ бемоль...