вірші

Притиснув рану, звідки билась кров,
великою і теплою рукою.
І тіло, заніміле від оков,
і душу в чорних шатах супокою.
Розвиднилось мені в страшній імлі
і вперше стало тепло за століття.
Мов звір, я закричала: не мілій! –
струмку життя. А він бурхливо звідти,
звідкіль його розпука не пуска,
розкуто і довірливо полився.
І мить оця, невтримна і палка,
мене спалила. Ти мені наснився?
Ти справді є? Чи ти творіння горя?
Чи ти уяви виболений плід?
О, не зіграй хоч ти трагічну ролю
в моїм театрі. Грати в нім не слід.
В нім все фатальне. Все непідконтрольне.
В нім ллється кров і так реве душа
концерт неспинний ре-мінорний сольний,
немов зірвати голос поспіша.
Та вже як є. Ти був моя хвилина.
Мій день, мій вечір – він у мене був.
Куди тепер лечу я? Звідки лину?
Куди веде мій біль, цей однолюб?
Навіщо все це? Адже все так просто –
рука сховалась у твоїй руці.
І я жила, бо відступив мій острах –
злякався поцілунку на щоці...
Оце і все? І все. А не забути.
Бо врятував мене від небуття.
Бо просто вилив геть оту отруту,
що потихеньку п'є моє життя.