вірші

Просить дитина прогнати з обличчя сум.
Питає дитина: та що це з тобою, мамо?
Біле обличчя біліше віконної рами...
Мабуть, це я. Чи судьби наді мною глум.

Я стрепенулась, всміхнулась – повітря ковток.
Надто вже мало на посмішку вийшло щось схоже.
Так, я слабачка – я навіть зіграти не можу –
Так мої біди загнали мене у куток.

Вибач, дитинко, я вмию обличчя своє.
Ти біля мене – оце лиш мене і тримає.
Більшої радости в мене на світі немає.
Ти біля мене – і посмішка враз виграє.

Рідне, найкраще, єдине створіння – мій світ.
Я оживаю і дихаю лиш біля тебе.
Боже мій праведний, глянь-но на нас з свого неба
І подаруй нам багато-багато ще літ...