вірші

Післямова

Навряд чи фізик книгу прочита.
А як хотілося б! Аби цвіли акації,
а фізик мій із книгою на став
пішов читати “Точку біфуркації”.
Щоб він знайшов недосконалість схем,
що нелінійно прагнуть революції –
від сонця динамічніших систем,
де вже не спрогнозуєш еволюції.
Чи спрогнозуєш? Але цей прогноз...
Він перекреслить, що в мені є нині.
І стане вірш відмірюванням доз,
і стануть рабські всі слова і винні.
Не спрогнозуєш! Буде все олжа.
Ніхто не знає, як там буде далі.
Бо точка біфуркації – межа,
а там безодня – без межі, без краю.
А далі вир, а далі згусток тьми.
А, може, світло вибухне первинне.
А там слова становляться дітьми,
яким ось-ось відріжуть пуповину.
І закричать слова, збудивши світ,
і, може, світ на крик цей відізветься,
і, може, ще згуртується наш рід –
наш людський рід, наділений ще й серцем,
крім розуму. Крім розуму? Атож.
Кажу собі, вмовляючи повірить:
підводяться патриції із лож,
аби сумління з підземелля вирить.
Чи так вже це стосується мене?
Мені то що – нехай бо сплять вітрила ...
Як гребля десь прорветься і лине,
затоплюючи світ, – дістану крила.
Ця точка біфуркації – в мені.
Це є мій стан. І все, що мене мучило,
вже має і кричати, і дзвеніть
дзвінком, що прогнозує еволюцію.
І це є мить. І я вхопила мить.
І я її затримала для того,
щоб стан душі в цю книгу перелить
і знову іти далі. У дорогу!