вірші

Перша справжня гроза
відчайдушно ввірвалася в літо,
яке встигло спалити –
не просто банально зігріти.
Десь у небі вогнем вибухає
злива – в'яже снопи
із води – і на землю спихає.
А знесилений світ,
що дощу вже втомився молити,
на очах оживає –
дерева щебечуть, мов діти, –
чи то птаством, чи листям
так радісно зливі щебечуть...
Потемнілому дню,
що раптово став схожим на вечір.
Наче риба на березі,
я прохолоду ковтаю.
Мов стебельце зів'яле,
я п'ю її, п'ю – й оживаю...