вірші

Передноворічна метушня
править бал – оволоділа світом.
В парку свіжовдавлена лижня
ще не знає, де себе подіти,
бо з небес уже не пада сніг,
душу не просвітлює красою.
Метушня людей збиває з ніг.
Не біжу. Стою. Іще постою
біля сонно-зморених дерев,
що завмерли в тихій летаргії.
Сниться дощ їм, буревію рев,
чи весна, що будить їхні мрії.
Їм стояти довго ще й рости,
їм багато можна ще побачить...
Ти прости, мій світоньку, прости,
що, тобі радіючи, я плачу.
Маю щастя бути на землі.
Маю щастя я по ній ходити.
Навіть Сонце бачити в імлі.
Й через те із долею ми квити.