вірші

Оце вже й осінь. Та не золота.
І холод є. І хмари. І сльота.
Лиш золотом палають чорнобривці.
Це перша моя осінь в самоті.
Це дні мої відходять золоті.
Але чомусь у них обличчя вбивці.
Живу так механічно, мов жую.
І не кляну вже доленьку свою.
І серце запевняю все, що сон це.
А розум проти цього повстає –
Він точно знає: все отак, як є.
Але щодня для когось сходить сонце.
І я ще можу сонце помічать?
В моїх очах тавро журби. Печать.
Така печать чорнюща, наче хмари.
Пливу собі у руслі, мов вода.
Ще не стара, та вже й не молода.
Гребу одним веслом, а краще б пара.
А краще б пара у моїх руках.
Одним гребти уже не по роках.
Тісний і човен – не розправить ноги.
І так мене вже придавило все,
Що байдуже, куди мене несе.
І байдуже, це русло, чи дорога...