вірші

Оце вже мерехтіння днів
мене дістало до живого.
Ніхто не скаже: що ж, ходім
кудись пройдемось від порогу,
хоч кави вип'ємо, чи що...
А дощ шкребеться об фіранку,
перетирає на ніщо
щодень: аби дожити ранку.
Хапаю пустку, кожен раз
себе порізавши об неї.
Не можна рану на показ! –
це я до гордости своєї.
Воно лише тобі болить!
Воно твоє і більш нічиє!
Скажи спасибі й за ту мить,
що чуєш: дощ надворі виє.
І я кажу! І я кажу!
Спасибі, що я світ цей бачу.
Бо ще ж так рано за межу...
Ще ж зовсім-зовсім рано наче...