вірші

О, побут може в себе затягти,
немов болото.
Визбируєш малі життя крихти –
жебрак достоту.
І невідступно горе поруч йде,
неначе рідне.
І не вдається збочити ніде –
прямуєш гідно.
Зітхаєш скрушно, а коли й сплакнеш –
така вже доля.
І в долі тій нема недолі меж,
як вітру в полі.
Вона нахабна, як людинозвір, –
і зуби шкірить.
І хочеш – вір, а якщо ні – не вір –
то друга шкіра.
Її не здерти, бо здереш себе
до м'язів серця.
Іди собі, аж доки загребе
недоля-вмерця.
Буває ж щастя, – скажеш, мов вві сні, –
Авжеж, буває.
Де нас нема, отам, мов навесні, –
все пахне раєм.
А там, де ми – там горе і біда.
І все це душить.
Була колись щаслива й молода –
й згубила душу.
Бо я велику й неземну любов
туди впустила,
мов вільний вітер – без тяжких оков, –
і мала крила.
Вона мене над світом піднесла
аж в піднебесся.
Тепер пливу – ні човна, ні весла –
не доберешся
туди, де все забути можна. Все.
Й не дихать наче.
Але ж куди недоленька несе?
За щастям плачу...