вірші

Не питай, через що і навіщо,
і кому це потрібно, й чому.
Як постукає сон мені віщий –
проганяю і віри не йму.
Обпекла мене холодом осінь,
мов жоржину в забутім саду.
Випадає вже іній – не роси –
на стежки, що до тебе ведуть.
Може, вигадка ти, може, дійсність,
та очей твоїх ніжна блакить
не мені лише хлюпає, звісно,
та в мені лише справді щемить.