вірші

Не можу заспокоїтись весь день.
Зустрів мене спочатку снігом ранок,
а трохи згодом вийшла я на ганок,
де вже дощу кружляла карусель.
А ранок був із побуту й турбот,
але з важливих, хоч і не жіночих.
І, як завжди, журились тихо очі
й душа шукала свій аеропорт,
бо їй би все літати, тій душі.
Ото вона й шукала смугу злітну,
й шукань щоденних стежку ледь помітну
вона купила в мене за гроші.
А я лишилась бідна, наче ліс,
обтрушений по глибині осінній.
І молодість стояла десь у сінях
і мантиляла мотузками кіс.
І раптом задзвонив мій телефон.
Сказати треба: я дзвінків боюся.
Мені здається, що мене укусять
або для сліз дадуть належний фон.
А добрий голос гарну новину
мені сказав і я заклякла наче.
Подумала, що ось я знову плачу,
та з радости! І сум мій враз минув,
і я літала птахом по кімнаті,
товкмачила собі, що це не сон.
Це радість. Так. Тоді який резон
так плакати, немов на полі раті?
Сентиментальна? А, можливо, я
звук доброти людської вже забула?
І у мені вона давно минула,
уся минула – і чужа, й своя?
За доброту спасибі, милий друже.
Хай долю Вашу вберігає Бог.
Й на душах наших не рясніє мох.
Яке це диво – душі небайдужі...
І небайдужістю своєю дужі...