вірші

Не може бути, щоб оце вже дощ!
Бо щойно ж сонце так світило ясно,
що навіть я подумала: прекрасне
яке ж воно, оте людське життя,
коли його прожити до пуття.
Грішити, а тоді чекати прощ
Всевишнього. Бо все на світі – гріх.
Народжуватись гріх і гріх вмирати,
запалюватись гріх і догорати...
Таке воно, оте людське життя,
коли його прожити до пуття –
від втіх втікати і шукати втіх.
Отак усе – від сонця до дощу.
Отак усе-бо – від зими до літа.
Є мить горіти і життя, щоб тліти.
То щастя, як виходить навпаки.
...Я піднімаю піддашок руки –
я від дощу під нею примощусь –
і буду думати: не може бути – дощ,
бо щойно ж сонце так світило ясно,
бо щойно ж ніби все було прекрасно...
Отак завжди – засяє  й раптом дощ.