вірші

Ларисі Шарай

Тиху кав'ярню в Полтаві нелегко знайти.
Затишну й тиху кав'ярню знайти іще важче.
Сядем навпроти – мене заколисуєш ти
всім незбагненним, усім, що є в світі найкращим.

Кава чорніє, як наше з тобою життя.
Сльози приховані сміхом крізь дим сигаретний.
Ми на часинку від стресів знайшли прикриття –
нас із тобою, мов паней, не возять карети.

Ти говори, посміхайся, прекрасна моя.
Я не помічу в розмові, як бризнули сльози.
Я зрозумію, які в тобі думи роять,
а у волоссі твоїм не побачу морозу.

Ми сидимо неквапливо – ми вибрали час.
Трохи відсунули вбік невгамовні турботи.
Щось в цьому світі незримо поєднує нас –
тим і цінніше, й вагоміше, що не робота.

Боже, як мало нам треба для щастя обом...
Але й за цим ми збиваємось з ніг, мов прочани.
Щось пригадалося...Може, замовимо ром, –
щось поміцніше – і вип'ємо з горя-відчаю?

Поговорили. Полегшало. Можна іти.
Вже сигарети скінчились і випита кава.
Дякую долі за те, що зустрілася ти.
Треба іти. Майже спить метушлива Полтава.