вірші

Куди мене ти, стежко, приведеш?
Життя – терниста стежка в невідоме.
І шепіт лісу, і привілля дому –
то таїна, якій немає меж.
Коли вікно відкрите на зорі
стрічає сонце, що повільно сходить,
то вгору підіймає, наче сходи,
повітря чисте о п'янкій порі.
І ти тоді летиш єдину мить,
не відчуваєш страху: не упасти!
І щиро так бажаючи припасти
до джерела, яке в душі шумить.
Яке дзвенить, бо має щастя жить,
яке тобі щодень дарує сили.
Розбудиш поцілунком ніжним сина,
зітхнувши, що життя отак біжить...
Так стрімко, не лишаючи надії,
що можна повернути щось назад.
Старий, поскрипує, немов зітхає, сад, –
він теж, як я, про щастя своє мріє...