вірші

Коли пробивається хащею звір –
Осоння вперед його кличе.
Стоїть незворушно розморений бір –
Тверде заніміло обличчя.
Естампом заблимає чорна стіна,
На очі накине облуду.
Колись і мене закликала вона, –
Осонням, облудним на людях.
Все знала напевне про долю мою –
Ознака, що я вже пропаща.
Робила не зло – я його замолю, –
Отрути насипала в щастя.
Гадала, їй вдасться, якщо вже стіна,
Моїми умитись сльозами.
І впала. І зникла. Розтала вона.
Ймовірно, залишила шрами.
Напевно, не може збагнути стіна,
А, може, збагнути не хоче,
За що вона прагла мене розпинать,
А завтра дивитися в очі?
Вона оболонка, в ній звір десь бреде,
Жахає виттям мене, кличе.
...Дивився осонням зажурений день –
Й мене цілував у обличчя.