вірші

Капає з даху зими, що минає, сльоза.
Так монотонно, ритмічно – сльоза березнева.
Шкіра землі виглядає, неначе кирза,
змерзлими зморшками дивиться радісно в небо.
Скоро відтане. Розсунуть старий падолист,
стрімко рвонуться до сонця розбуджені трави.
Крига упреться боками в благесенький міст.
Сонно у мушлі лінивий потягнеться равлик.
Може, все буде інакше, а, може, і ні.
Вранці побачила проліски в бідної бабці.
Навіть на серці якось розвеснилось мені,
навіть на хвильку забулись турботи і ланці.
Плаче зима і прощально махає здаля
білою торбою – майже порожньою – з снігом.
Каже мені, що пора відтавати, земля,
світ цей сприймати найкращим дарунком, не ігом.
Спробувать варто. В зелених засяють очах
квіти і трави, вітрисько і зливи зелені.
Гномик зелений без ласки моєї зачах.
Мабуть, колись він був вільним і спав собі в клені.
Годі журитися. Може, кудись пощастить
разом гайнути нам – що ми все, гномику, плачем?
Може, метелик у гості до нас зачастить...
Годі журитись. Весна просипається наче...