вірші

І знову на душі моїй тривога.
Я знову завинила перед Богом.
В свою, й без того нелегку, дорогу,
немов в мотузку, колючок вплела.
Лякливо роздивляюся обабіч,
немовби в лісі опинилась на ніч.
Думки і почуття розбив параліч.
Обабіч виростають квіти зла.

Я знаю, що не можна їх зривати,
нести не можна ці букети в хату.
Лиш забувати можна дуже радо,
та радо я не вмію забувать.
Мотузкою обплутана, ітиму,
а пилюга зі стовпищами диму
мене, оголену, плащем огорнуть хтиво –
куди іду? З собою йду на рать.

Іду, аби здолати і збороти.
Моєї совісти тяжкі й сумні гризоти.
Печаль моя, сестра моя – скорбота –
ридає так,що не дає іти.
Вона мене ніколи не прощає.
Вона радіє, коли я в одчаї.
Я вип'ю сік стебельця молочаю –
я піднімаю рівень гіркоти.