вірші

Гроза погана тим лиш, що кінчається.
А так я надто вже грозу люблю.
До неї неможливо призвичаїться.
Грози чекаю – спокій свій гублю.

Чорнющі хмари, наче чорні ворони,
по небу розпласталися крильми.
І небо ріжуть, наче землю борони.
І, вітром гнані, стрімко мчать вони.

Раптово блискавка, де схоче, їх розріже.
Ударить грім, покотиться і все.
І гуркіт страх приглушить трохи мій же,
чи забере і в далеч понесе.

І знову блисне, знов розлого вдарить.
І знов каміння небом розсипа.
Нажахана душа вже віршем марить,
стає чутлива муза, бо сліпа.

Вона заплющена, міцним дощем побита,
в легкому платті – видно голизну.
Гроза – це те найкраще, що є в літа...
Промінчик сонця небом знов ковзнув.