вірші

1

Дим від багаття на снігу –
їдкий і неприємний спочатку, –
галузки ж бо мокрі, – стриміли із криги,
ледь вирвали їх для вогню.
– "Колись розгориться," – не треба казати,
а все обривати в зачатку, –
скажу я собі, відвернусь в безнадії
і маску холодну вдягну.
Але за вікном розгорається товще і вище,
але в тих, хто вірив, багаття горить й на снігу.
І вітер не вадить, нехай собі повагом свище...
Багаття горить! І я чую в нім дику снагу.
Я чую симфонію надто мажорну багаття.
Отож, в тих, хто вірив, все вийшло в сивинах століть.
А ті, хто не вірив, – від чого в зневіри зачаття? –
оті записали в невдахи себе мимохідь.
Чи заздрісно нам, що не вірили ми в неможливе?
Якщо вже і так, то не пізно ніколи почать.
Раптово почати, як в липні розпечена злива, –
Почати, початись й на тому поставить печать!

2

Повірмо! Повірмо! Запрошую гречно до віри.
Можливо усе, коли віриш і вперто ідеш.
Нам холодно стало? Ми в теплий намірились ирій?
Облиште. Лишіться.
Ніхто не встановлював меж
ні нашим бажанням, ні мріям, ні задумам вільним.
І руку ніхто нам не водить із нашим пером.
Розкриємо очі й зирнем навкруги, мов з похмілля:
зеро тут, панове? У відповідь чуєм: зеро.
Та ні ж бо! Не вірте!
Ніякої пустки й нічого.
Терни не порубані й дух ще не вмер у людей.
То час полетів, наче в прірву, а досі він човгав,
коли ми блукали у пошуках наших ідей.
Ми думали: все ще попереду, все іще буде.
Ми думали: молодість вічна, бо ми молоді.
Ми думали: житимем довго, мов праведні люди,
і не поспішали. Й не щупали пульсу в ході.

3

Палімо багаття! Палімо із мокрого хмизу.
Хай очі нам виїсть їдучий валуючий дим.
Дивімось на небо.
Земля підпирає нас знизу.
Палімо! І кожен відчує себе молодим.
Хоча, суть не в цьому. А в тім, що відчуємо потім –
бажання творити, без страху іти до людей.
Відкинемо зрілість. Від неї один лиш супротив,
поважний підхід до різких і незвичних ідей.
Палімо багаття! Палімо із мокрих галузок.
Палімо і вірмо, що все розгориться у нас.
Піднімем себе, а тоді розіб'ємо до друзок.
Життя во ім'я розіб'ємо. Такий тепер час.