вірші

Душа, мов пес, завила на негоду.
Щось має статися. Воно мене зведе.
Воно останню потолочить вроду.
І знищить мужність. І воно гряде.

Я відчуваю крок його нервовий
і зашморг рук на шиї вже моїй.
Якщо воно якась рідня любови,
чи захищусь? Снують думок рої...

Чого беззвучно, тіло, ти голосиш?
Чого боїшся у свої роки?
У кого, жінко, ти спасіння просиш?
Воно вже ось – на відстані руки.

Простягнеш. Доторкнешся. Приголубиш.
А сльози потім виплачеш усі.
І, може бути, ти іще полюбиш.
Не все волосся сиве у косі.