вірші

Дерева перебрідають калюжі, вхопившись за руки,
наче еквелібристи, похитуючись, ідуть.
Треба б спати, зима, а їм отакі ось муки, –
по коліна в воді – це нестерпно – та й рушили в путь.
Правда, деякі раді тому, що проснулися, врешті, –
все їм снилися надто погані сни.
Восени їм не листя злітало до ніг, а депеші
попереджувальні, – що не дожить до весни.
Тож вони і боялися спати панічно, а мусили.
Бо в природі по черзі все, правильно, чітко усе.
Чорний жук восени за гілля зачепився вусами
і назавжди лишився із вирію ждати гусей.
Отака-то зима. Все дощить, заливає. В неспокої
як тут спатимеш міцно – проснешся і мусиш втікать
від постелі холодно-набридливо-вогкої
у примарно-далеку фантазію – там благодать.
Але ж деякі раді і навіть щасливі – проснулися!
Бідолашним, їм снилися надто погані вже сни...