вірші

День на сонці блищить, наче таз відшліфований мідний.
Із рівняння динаміки тіл я висмикую ефемерідний
час і шматую його рівномірність.
Я вкорочую чорні смуги. Я подовжую смуги білі.
Захищаю від болю тіло недолуго.
В екстремальному світі я ще бережу собі вірність.
Я ні в чому не змінююсь, може, крім тіла й обличчя.
Так, як сто років тому, мене мої мрії ще кличуть.
Я ще й досі упевнена в тім, що є гоже, а що є негоже.
Милосердним будь, Боже.
Я ні разу крізь стіни ніде не пройшла – я не сміла.
Я соромилась одягу, значить, соромилась тіла.
І нічого мені не вдавалось зробити нахрапом,
зависаючи так, як зависнути можна над трапом,
що зненацька від входу в літак десь далеко від'їхав –
я на сходинці верхній завжди зависала на втіху
тим, хто знизу стояв і чекав, і завжди вигравав у двобої...
Я літала, це так. Та завжди мимоволі.
Піді мною пливли десь під хмарами Рим і Гаага.
Мене нудило в леті і пеком пекла мене згага.
Я завжди піднімалась, хай навіть в болото упавши.
Я зверталась до Бога, щоб він захищав мене завше.
А тепер оцей день, наче таз відшліфований мідний...
А тепер оцей час рівномірний. Бо ефемерідний.