вірші

Чи може бути злидар велетом духу?
І стільки
можна слухать порожнє брюхо
стійко?
Про що він писатиме в полум'ї галюцинацій –
чи про сухар, чи про запах акації?
Ніби і розум присутній
і руки його роботящі –
служити в прислузі не вміє –
ото й пропащий.
І нікому вже зупинить
божевілля оте провінційне –
можновладці в поети ідуть,
мов від чогось шукають спасіння.
Їхні рими солодкі
на ноти кладуть музиканти
і від того й самі потрапляють в шановні таланти.
І запруджують ними щоденно ефіру години.
І питаєш себе: а чи є у них гідність людини?
Це питання, по суті, в провінції вже риторичне –
нахапатися слави, де можна вхопити практично.
І співають себе, прославляють себе
і собі роздаровують квіти,
мов погратися хочуть в "цяці", як знедолені діти.
Виконавців пісень тих запрошують прямо з столиці.
Чи за гроші, чи так –
за можливість пристойно напиться.
Закуповують квіти за потом пропахлі народні...
А народу за те аж нічого віддати не годні.
Не питають в народу, чи співи оті є цікаві?
Не в їх стилі питати.
Бо хочеться слави.