вірші

Чорна гуща життєвого глуму
на дні білої чаші-душі,
наче спита кава, –
небавом загускне, втрамбується.
Все. Незворушна. Лежить.
Перекидай чашу, витрушуй –
лежатиме.
Струмінь води потривожить її
і змиє.
Але де я візьму той струмінь води?
Та й, навіть змиваючи гущу,
коли вона лише схожа на кавову,
а насправді життєвий глум
заполонив мою душу, –
я вже навіть не борюся,
а мовчки чекаю, що воно буде
далі...