вірші

Бог дав мені в дарунок не талант –
мільйони слів у торбі полотняній.
І я тягну ту торбу, мов атлант,
присвічую собі в дорозі тьмяній.
І, мов сухар, припасений на скруту,
я зрідка дістаю слова у вірш.
І так боюсь вкусити, мов отруту,
але, якщо труїтись – то скоріш.
Чому належить бути – те і буде –
і я у вірш тулю оті слова.
По тім чекаю кпинів і огуди –
і так болить в чеканні голова,
що вже якщо мене й не знайдуть кпини,
якщо вже й не судитиме ніхто,
якщо ніхто й не стрельне мені в спину
і не роздушить, мов сліпе авто,
то я й сама себе достатньо змучу,
розправлюся з собою, наче кат,
таку в собі здійму шалену бучу,
страшнішу від ворожої стократ,
що де вже там отим, хто вдарить хоче,
знайти небите місце у мені...
Хіба що, як загляне мені в очі,
то знатиме, які вони сумні,
як у вола, що вже іде на страту,
а мусить ще й поклажу волокти.
Він гнаний незворушним супостатом.
Таким, як ти, поезіє. Як ти...