вірші

Ах, як добре б прожить, щоб щодень видававсь тобі раєм!
Ах, чудово б! Та ні ж – не живем, а поволі згораєм.
Ах, чудово б! Але все по колу, мов бик на кориді.
Захищаєм себе від пліток і від іншої гиді.
Ах, чудово б! Та ні ж – тільки й простору – коло без круга.
Озирнешся – ау! – щось не видно надійного друга...
Синє платтячко хмар за поділ ухопити не вдасться.
А хотілося б! Так! Хай примарного – так! – але щастя!
Мов голісінький перст, прикриваєшся ти перед світом.
Ти – поет. Ти – дитя. Бо поети – до старости діти.
І в багаття жарке, що розпалить рука інквізицій,
ти жбурляєш себе невід'ємно від власних позицій.
Корчиш зболений лик і підморгуєш оком вцілілим,
ти ж бо звик, ти ж бо звик, щоб тобі все боліло й боліло.
Але це не годує – служити ідеш ради хліба.
Сірі будні твої – то життя тобі скорчило либу.
А хотілось би... О, ти вже знаєш, чого би хотілось...
Може, крихту тепла... Й розуміння... Щоб серце зігрілось...