вірші

Здавався ангелом.
О, ні, ти не святий.
Не через те ти ангелом здавався.
Було так важко далі мені йти,
Бо битий шлях й ніхто не зустрічався.

Було так страшно – хащі обіруч.
Я озиралася і шлях долала кволо.
О, ангеле, казала я, не муч,
З’явися, якщо є. Й дивилась вгору.

А знак мені ніхто не подавав.
Зневірена, у куряву я сіла.
А ти, що також сам свій шлях долав,
З’явився раптом – швидко йшов і сміло.

Ти мовчки руку простягнув свою.
Подумала: він ангел. Посміхнулась.
Ми довго разом йшли, як у раю.
А то був сон. Здригнулася. Проснулась.

І іншого побачила тебе.
Я помилилась знову і страждала.
А як інакше: ждала із небес,
А доля подорожнього послала.

Розчарування...Ти пішов убік,
Мене залишивши, немовби на поталу.
І я повірила, що ангел мій утік.
Не дивно – так було зі мною змалу.

Завжди-завжди, лиш руку простягну
Довірливо і покладу в долоню,
Зіщулюсь мимоволі і здригнусь –
Не можна! Ні! І біль розірве скроні.

Не можна! О, не треба! Бо – не вір.
Не ангел це – не захистить, не треба.
Безпечніше вже ліс і хижий звір.
І лютий холод під відкритим небом.

Я все це знаю. Я все мала це.
І в снах, і наяву я все це мала.
Та знову бачу я твоє лице,
Мій добрий ангел, вимріяний змалу.

Тепер я знаю вже твоє ім’я –
Ти прилітаєш іноді у гості.
Я так люблю тебе, хоч знаю я,
Що для любови й вигадки вже досить.

А я ж тебе придумала таки.
Ти добрий, справді. Інше – я створила.
Тобі я крила з власної руки
Подарувала – маєш тепер крила.

Я знаю, ангел – вигадка і мов
Так мало ти на ангела був схожий.
Але я точно знаю: це – любов.
Нехай мене не ангел любить, Боже...