вірші

Як добре любити того, хто не знає про це.
Як добре цю квітку, немов орхідею плекати.
Малюєш в уяві бліде акварельне лице
І в’яжеш його в інтер’єр, неймовірно строкатий.

Ніякого спокою й тиші немає у нім.
Там б’ються фонтани і птахи кричать екзотичні.
Обличчя твоє там – старий і всезнаючий мім,
До всього байдужий, до всього покірливо звичний.

Нічим не здивуєш! Цей мім колись палко любив
Людину чудову, із теплої крови і плоти.
І сім тисяч днів – була спільна частинка доби,
Сліпуча соната, на верхній обірвана ноті.

Тепер він старий. Він сліпий на обличчя й глухий.
На музику зовсім душа його вже не озветься.
Він дерева стовбур, який обліпили мохи –
Повільно і вперто вони підступають до серця.

А там ще любови сліпуче натхненне лице –
І так вона душить – велика любови потреба.
Як гарно любити того, хто не знає про це!
Ніхто не засудить. Хіба лише небо...