вірші

Я не збиралась писати тобі листа.
Виясняти стосунки – це значить псувати їх вже остаточно.
І фабула буде така примітивно-проста
І трохи пожована, власне, як автор опісля безсонної ночі.
Сьогодні вже зникла десь спека і ясність думок
Таки спричинив, непомірно стараючись, вітер.
І я не лечу вже на кожен фальшивий дзвінок.,
І я ні від кого не жду запакованих літер.
Я протверезіла! Сприймаю, мов сон, і не більш
Твою у моєму житті елегійну появу.
Так місяць з-за чорного дерева падає в вірш
І юне дівчисько так мріє чкурнуть на Майями.
Я протверезіла! Найбільше з моїх оп’янінь –
Від чого п’яніла, несила мені зрозуміти –
Можливо, була то дещиця найвищих велінь,
А може, не так і важливо, кого, а потреба любити.
А може, причина у суті самій самоти,
Коли є знесиленість від заборон і від зречень...
Не так це й важливо. Задуха. Й з’являєшся ти.
А вже за тобою приходять і радість, і вечір.
А вже за тобою приходять надія і хміль,
І здатність пораненим серцем хоч щось відчувати,
Окрім традиційно-осідлого з назвою: біль.
Й зникає потреба відстежувать віхи і дати.
Я навіть сказала: ну ось і спасіння моє.
Я навіть подумала: відстань? Можливо, то й краще.
Бо серце не відстані, а почуття визнає.
І більше нічого. А з ним сперечатися нащо?
Коли зрозуміла, що й настрій, і сміх, і слова
Мені необхідно вимірювать і дозувати,
Тоді й зрозуміла, що ось і приспіли жнива –
Жнива означають врожай лиш єдиний – утрату.
Тобі, який зітканий лиш з доброти і чеснот,
Якому підвладні світи й покоряються мрії, –
Було не під силу співати і грати без нот.
За нотами ж я ні співати, ні грати не вмію...