вірші

Я навіть не скажу тобі: ех, ти...
Чогось подібного я, все-таки, чекала.
Хоч очі в тебе зовсім не дзеркала,
Я відчувала. А тепер іди...
Іди вже, йди...А ти ж боявся так
Оцих трьох слів усе життя, мов кари,
Що я тобі, а ти мені не пара.
Солодке щастя – то нещастя знак.
Я розуміла краще, аніж ти,
Що навіть наближатися не можна
Одне до одного і що хвилина кожна
Веде в розлуку – а тепер іди.
За те, що розуміла, і на крик
Тобі назустріч я відкрила двері
І ти побачив, що ні стін, ні стелі
Не має простір мій, а ти ж бо звик,
Щоб все було заточене з усіх
Сторін надійно, наче в кабінеті,
І щоб все вірно, наче на монеті,
Було розписано – і час розлук, і втіх,
І час для роздумів про вічне і про те,
Що є миттєве й хто не скаже: йди вже...
І час, щоб шматувати спокій мій же,
І час, щоб хоч згадати щось святе.
За те, що я прозоріш від води
Передчувала: відкривать не треба, –
Мене стражданням покарало небо.
Злетівши на високий болю гребінь,
Я видихнула звідти: йди вже...Йди...