вірші

Вже кінчається осінь – пора запашних хризантем.
І пора – запізнілої – з найпоетичніших тем –
Це печалі пора і пора золотої любови.
Золотий чоловік, що мов янгол, що мов херувим, –
Я так довго і так безнадійно печалилась ним –
Зруйнував всі печалі і болі мої до основи.

І тепер в мені пустка і чистий мій білий папір.
І мовчить моя ліра – одна з найпечальніших лір.
Бо рука не підніметься струн її нині торкнутись.
Золотий чоловік викрав музу печалі з душі.
Те єдине, чим я вміла в вірші своєму грішить,
І нічого печального більше не може відбутись.

Хризантеми самотні уже не натхненні мені.
Вони кольору вишні на дні в молодому вині.
Всім відомо, що я визнаю лише колір індиго.
Він густий, наче болі, в які добавляла полин.
Він тужавий, немов цей осінній притишений сплин,
І холодний, немов у душі моїй айсбергу крига.

Вже кінчається осінь – мовчання моє забира.
Вже кінчається осінь – депресій стабільних пора.
І тепер я чекатиму снігу – такого, як зорі.
Хризантеми не винні – і ніжно я їх пригорну.
Золотий чоловік всі печалі мої повернув.
Що ж, нехай буде так – перед ним я схиляюсь в покорі.