вірші

Все дуже добре. Музика звучить,
Зливаючись із бризками фонтану.
І поруч ти, і так прекрасно жить,
І я любить тебе не перестану
Ніколи, мабуть. Дуже гарно тут.
Гірчить, тамує спрагу в спеку пиво.
Ти зрозумів: ми загнані у кут?
Відчуй це все, воно ось тут, незриме...
Ти відчуваєш: нічого сказать?
А нам було так добре говорити...
То обірвалась нитка – не зв’язать.
Чого ми тут? Невже лиш пиво пити?
Ну, виручай! На крутизні підйому
Врятуй минуле – щось та говори.
Були ми довго просто лиш знайомі –
Тоді ми, все ж, ріднішими були.
Пульсує думка: господи, навіщо?
Навіщо ми поткнулись за межу?
Кораблик наш об дно торкнувся днищем.
Я знаю це й нічого не кажу.
Лише тому, що й ти усе це знаєш.
Ти все це знав, усе ти знав тоді...
Для нас обох то був початок краю –
Ми віддались застояній воді.
Дивлюся мимо тебе і гадаю,
Немов на гущі кави ворожу:
Скажу тобі, що я усе вже знаю?
Чи не скажу? Чи знову не скажу?
Твоє обличчя – стриманість? Байдужість?
Байдужість стримана? О, знову ми в ролях...
У мене гарно це виходить дуже –
Яка байдужість награна моя!
Вона така протяжна і печальна,
З таким надривом – автентичний спів.
А щось значиме, навіть визначальне
Ніхто сказати так і не посмів.
На це потрібна мужність. Ніде взяти.
А ти – це узагальнення мужчин.
Вже змовкла музика. Тепер нам треба встати.
І розійтись. Хоч і нема причин...