вірші

В ту ніч рядки лягали кострубато.
Мене з’їдало вище із невмінь.
Вона ввійшла звичайна, як для свята –
Одна з моїх ліричних героїнь.

Вона мені сказала: з Новим роком!
Взяла бокал і глянула на дно.
Сказала, ще ступивши кілька кроків:
Я чую голос плоті, як Дідро.

Отак, як він, у власний світ моралі
Занурившись, зневаживши ясу,
Я буду пить коханих губ коралі
Й так само цілуватиму красу.

Кажу: панянко, я не зрозуміла,
Ти просиш: отаку мене створи?
До абсолюту аж піднісши тіло?
Ти сформулюй чіткіше й повтори.

Я теж Природа, – каже. Тут все чітко.
І ти забудь пристойностей синдром.
Давай сприймати світ отак, мов квітка, –
Так само філософськи, як Дідро.

Так само філософськи... Я ж не вмію
Таку тебе створить в собі іще.
Я також світ сприймаю власним тілом,
Але як опинюся під дощем.

Я плід умовностей. Дитя оранжереї.
Там все розписано, що можна, а що ні.
А ти подумала, що я – безстрашна фея.
І що усе дозволено мені.

То я й кажу: на цій дорозі слизько.
Мені не хочеться дарма збивати ніг.
Мене ж запишуть враз у феміністки.
Та ще й розбещені, як цей лапатий сніг.

А, втім, я спробую. Ми всі – клубок личинок.
Ми всі однакові – і в цьому наша суть.
Я спробую, чи здатна я на вчинок.
Якщо вже хочеш буть такою – будь.

Але, зізнаюсь, розштовхнути межі,
В яких творила...Має ж бути знак?
Творю вогонь. Роздмухую пожежу.
Беру папір і ручку. Буде так!