вірші

У лютій темряві відточується зір.
Я знаю, як це – падати, мов яструб.
Я, мабуть, дуже ризиковий звір,
А то б чому сама шукала пастку?

О, як від втоми я бажаю вить!
Ніхто ці пастки не наніс на мапу.
Але – знайти! Де випаде ходить.
А потім вирватись, відгризши лапу.

О, як це боляче! І моторошний крик
Розірве лісову байдужу хащу.
Я – звір, що не почутим бути звик.
Я звір приручений, а, значить, звір пропащий.

Та прагне ласки звірова душа.
Потрібно трохи ніжности і звіру.
І через те він в пастку поспіша.
Він з неї вирветься і тим обряще віру.