вірші

Ти, що на мить мене погукав
Посидіти у раю –
Ти бачиш, в зневірі повисла рука –
Прийди й простягни свою.

І стисни зневірену – піде кров
Шалена гулять по ній.
Але не впусти її враз ізнов –
Короткі твої раї.

Ти, що вже знаєш: підвладно все
У світі моїм тобі, –
Відкрий свою душу – закритий сейф –
І в радості, і в журбі.

Тобою врятована в щасний день
Легеньким диханням штучним, –
З тих пір не знайду я тебе ніде –
Ти вмієш із далей мучить.

Приручена, вижить не вмію я
У диких лісах тепер.
Хіба тобі затишно в тих краях,
Де вітер кохання стер?

Хіба ти не хочеш у дикий ліс –
На волю, єдину з втіх?
Ти б справжнєє щастя сюди приніс –
Ти звеш його дивно – гріх.

А я – така дика – не вмію гукать,
Людських не навчилась слів –
Уся, мов повисла в зневірі рука, –
Живу у полоні снів.

В тих снах ти, мов ангел, зійшов з небес
І в променях сонця стоїш.
В тих снах я шалено люблю тебе.
Але наяву – сильніш.