вірші

Це ж не може так бути – забула – і раптом цей щем.
Такий відчай гріховний, аж тисне бажання спокути.
Я зустрілась з тобою під тихим осіннім дощем
І відразу відчула – тебе неможливо забути.

Ще лишилося щось, що свою павутину снує.
Ще лишилося те, що росте, наче пагін з коріння.
Слава Богу, зустрівся! Як добре, що ти в мене є.
І не дивно, що я у цю мить, мов саме оніміння.

Я не знаю, навіщо мені нісенітниця фраз.
Щоб сховати розгубленість і, мов пропасниця, відчай?
Не іди іще трохи! А йдеш – озирнися хоч раз –
Я люблю тебе так, як ніколи іще, чоловіче...