вірші

Скупий на слово, щедрий добротою.
Чому ж хоч в тебе посмішка сумна?
Ти ж не покараний ні злом, ні самотою,
І світу в тебе більше, ніж з вікна.

Ти ж маєш все, щоб зватися – людина.
Невже й тобі незатишно також?
Поглянь, весь простір – він, немов будинок.
Як не заповниш ти його, то хто ж?

Ти не самотній. Та й тебе зморити
Людської самоти спроможний дим.
Бо є з ким випити, але поговорити
Немає з ким. Щоб злитися із ним

Так, ніби ви – і дві руки, й два серця.
Так, щоб відкритися і зрозумілим буть.
Це є звичайний стан речей. Не сердься.
Такими всіх нас створено, мабуть.