вірші

Піднімалися очі твої із цвітінь
Запізніло-осінніх забутого саду.
І на стіни будинків упали, мов тінь,
Срібні очі твої на обличчя фасадів.

О, віднині вже скрізь, де проляже мій путь,
Будуть очі горіти твої маяками.
О, як страшно мені, що на мене впадуть
Срібні бризки вогню – не прикритись руками.

О, як страшно тепер, що придавить мене
Твого срібного світла обличчя гаряче.
Що покличе з собою оце неземне,
Наче магія, світло. Симфонія наче.