вірші

Он двійко птахів небом, наче ми,
Кружляють, мов не маючи притулку.
І серце в мене калатає гулко,
Так наче в серці блискавки й громи.

Пішов ти – і незатишно мені.
Покинь цю звичку – йти й не обертатись.
Так ніби більш не випаде прощатись.
Я в простір рвуся. За тобою ж – ні.

А хочеться рвонутися й тоді
Тебе обняти й на весь світ кричати:
Це не кінець у нас, це лиш початок,
То трави сонцем спалені й руді,

А ми з тобою гарні й молоді,
А ми з тобою прагнемо любити.
Хоч боїмось торкнутися, мов діти,
Руки рукою. Любий мій, ходім

Подалі від умовностей, людей,
В шалений світ останнього кохання.
Так може статись, що воно – останнє.
Можливо, серце вискочить з грудей

Відразу, як ізнов поїдеш ти.
О, як люблю тебе я! Як я хочу
Побачити твої спокійні очі
І рідне щось в очах твоїх знайти.

Ти йшов повільно. Раптом цілий світ,
Знов віддаляючись, твоя закрила спина.
Я подумки гукала безупинно:
Вернися, любий! Тиша у отвіт.

О, боже, ні любити, ні забути.
Сама це вибрала і виплекала я.
І винувата посмішка твоя
Мені говорить, що не може збутись

Ривок у простір...