вірші

О, втрати наші...Ті, коли нема,
Здавалося б, когось чи щось втрачати.
Але яка ж бо туга і пітьма...
А сліз які глибокі ручаята...

Я думала, що ти мені чужий.
Ні, не чужий, але й не найрідніший.
Запитувала: вже пора, біжиш?
Кивав, прощався і ішов до інших.

Я посміхалась, не ламала рук.
І я не простягала їх до неба.
І я жила від стрічей до розлук –
Спокійно й тихо, ніби так і треба.

Яка глибока ніша, у яку
Сховати можна все – це слово: друзі!
Воно об’ємне – на своїм віку
Його я ще скажу хіба що музі.

А я любила! Це любов була.
Коли мовчиш ти й не озвешся більше
Із того краю, де тече Сула
Сюди, до мене, в серце, в душу, в вірші –

Із того краю, де мої дзвінки
Так рідко вранці розрізали тишу,
Із того краю, де віки й віки
Ти вже живеш і де кохаєш іншу –

Коли твоє мовчання так гірчить,
Мов кров розбавлена навіки молочаєм,
Коли я застогнала: як же жить,
Коли віднині я тебе втрачаю, –

Тоді я зрозуміла – я люблю!
Вірніш, лише тоді собі сказала:
Оцю людину я давно молю,
Щоб я ним світ собі не зав’язала.

Лише собі сказала. А пітьма
Мені кивала – та завжди на чатах.
...Обманювала я себе сама,
Що не було мені чого втрачати.