вірші

Ми штучними стали, мій милий –
Ми знаєм, що можна, що ні.
А пращури наші любили
Невинно й розкуто, як сніг.

І знала клітиночка кожна
І тіла, і серця, й душі, –
Як любиш – усе тоді можна,
Та й слова не знали – грішить.

Коли б ми побачили нині,
Які вони щирі були,
Ми з іскрами подиву й кпину
Сказали б: "Ото дикуни!"

Та ти не будуй собі струнко
Як буде з тобою у нас,
Бо я іще більша дикунка
У сотні чи тисячі раз.

Бо я лише вітру тотожна –
Він вільний – з землі до небес.
Люблю – і усе мені можна.
Й не хочу спиняти себе.