вірші

Горить усе. Горить усе і скрізь.
І для вогню не встановити межі.
Не гасять вже стрімкі потоки сліз
В моїй душі розбурхану пожежу.

О, хто ти є? І де шляхи твої?
Шляхи-заграви й світ увесь, як ватра.
І вірші не про тебе – всі не ті.
Ти неймовірних, вищих віршів вартий.

Іще хоч раз побачити тебе!
Закономірна кожна випадковість.
Усе віддам. Вимолюю в небес –
Тебе вимолюю. Усе віддам. І совість.

Убивчий відчай серце розрива –
Тебе не бачити! Що може буть страшніше?
Вже під ногами догора трава,
Вже я, мов факел. Скоро стану інша.

Не гордість втративши уже, а від вогню,
Повільно опускаюсь на коліна.
Це я серед руїн, серед багнюк
Твою любов собі молить веліла.

О, що за сила глибоко з небес
Мені кричала ночі й дні, що дар ти?
Що можна шум лісів і шурхіт плес
Віддать за тебе – ти любови вартий?

Упасти серед міста і кричать,
Кричать, допоки ти почуєш крик мій.
О, як не вмію я тебе втрачать!
А я втрачати вмію. Навіть звикла.

Хоча б асфальтом на твоїм путі,
Чи хоч безсилим снігом, чи травою,
Чи вітром над тобою пролетіть,
Чи в стіни твої битись головою...

Що-небудь хоч! Щоб ти мене почув.
Що-небудь хоч! Щоб ти мене помітив.
...Я догораю. Отже, полечу.
Мене, як попіл, кине тобі вітер.