вірші

Довгоочікувана радість приносить смуток.
Чому так надто пізно все, чому, чому так?
Коли вже ти втомився ждать і ціпенієш,
Кому тепер потрібні вже оці події?

Було вже звично не літать аж в піднебесся.
Огрубла змучена душа – не доберешся.
І ліньки панцир свій скидать, аби радіти –
І вже не знаєш, радість ту куди подіти.

Зітхнеш поблажливо якось – та хай вже буде.
Якщо вже варта ти її – зрадіють люди.
А не зрадіють – ну то що ж – не варта, значить.
А спробують її забрать...Еге...Одначе...

Не віддаси! Нікому – ні! Бо ти ж так ждала.
Вона йшла мимо – ти її так проводжала!
Вона прийшла! Бери її. Ти – володієш!
Це радість, мрії і усі твої надії.

Чому так пізно? Не питай. Бо не ніколи.
Розквітнув світ і сяє аж за видноколи.
Ти не соромся, а радій – ти ж вмієш щиро.
Ти ж в жодних людських почуттях не знаєш міри.