вірші

Завжди запізно. Все запізно.
Живеш, щоб каятися. Так.
І треба нерви мать залізні,
Щоб стерти з себе долі знак.
Отой, що вказує: розп’яти,
Хоча і сам не божий перст.
Пече вогнем пекельним п’яти
На кожній із життєвих верст.
Нічого легко не дається,
Й легкого щастя не бува.
Осліпнуть очі — бачить серце
Й нерозіп’ята голова
В осмуті схилиться на груди
У покаянні? Чи від сну?
І на могилі глини груддя
Вже задивилися в весну.
Чекає вже насіння квітів,
Що вибухне рясним стеблом...
Здивовані спекотним літом,
Не знають, де добро, де зло,
Індиферентні і байдужі
Засохлі глиняні грудки.
Та ковдрою важкою служать
І вже служитимуть віки
Й тисячоліття, аж допоки
З орбіти зірветься Земля...
І в простір космосу широкий,
Мов безпорадне немовля,
Вона впаде й навік розтане,
І перетвориться на пил.
Ото тоді і їх не стане —
Грудок на горбиках могил...
Пересипаю поміж пальців
Засохлу землю з-під труни...
О, долі вишивка на п'яльцях
Душі моєї, схаменись,
Розквітни кольором багатим,
Не можна ж чорним вишить все!
І плачуть рушники у хаті,
Куди їх потім занесе,
Коли уже й мене не стане,
І спомин відлетить у Лету,
І вибух із грудей багряний
Розірве назавжди планету?
І через всі мільярди років
Свою у космос шлю мольбу:
Хай рушником, як світ, широким
Пов’яже нашу знов судьбу.
Бо і через мільярди років,
Все ж, небуттю дасть відкоша,
Від всього звільнена й висока,
Його душа. Моя душа.