вірші

Я знала, що кінець. Що ніч, не вечір.
Сказала: знаю. Знаю, що приречений.
Пустіть мене в оту святу-святих.
В святу й стерильну ту реанімацію,
Де запах ліків. Запахи ж акації
Не сняться напівмертвим і вві сні.
Де світ змовкає й, наче сніг, все біле.
Де люди — згусток болю побілілий.
Де світ затих. де світ затих, затих...
Здолала персоналу перепони.
Здолала сліз важких страшні кордони.
І вдерлася в стерильний коридор.
І лікарка тоді сказала: знає.
Нехай іде, якщо ще сили має.
Та жодної сльози. Щоб ні сльози...
І я зібралась в відчаї на сили,
Аби мене в те пекло пропустили,
Аби сказати щось живому ще.
Мело надворі холодом і снігом,
Шалено вило і хронометр бігав,
Хвилини перетворюючи в щем.
Губами лиш сказав він: нічим дихать...
А що могла я? Лихо моє, лихо...
Стояла біля ліжка, наче тінь.
Повільно смерті розчинялась брама,
А він шептав щось спраглими губами
І, якщо й дихав, то лише тіль-тіль.
"Немає слини..." Щоб змочити губи?
А я ніде не бачила води.
Хоч щось зробити, щось зробити, любий...
Ніде не чуть ніякої ходи.
Я вдерлася туди, як смерч, без спину.
Я знала: не зашкоджу, не згублю.
І, палець у свою вмочивши слину,
Вуста змочила. Господи, помилуй.
Сказала тихо: я Тебе люблю...
І я вже пам’ятатиму довіку
Страшний свій відчай — чорний і без меж.
Здригнулись нерухомі ще повіки
І він сказав мені: я тебе теж...